Хто хоче і може плавати у морі поезії, лиш той здатен відчути глибину та силу її суті -
слова образного.

 

Плин

365

Іртагум

Рос

Останні

Головна


В цьому розділі, який має назву "365", вірші писались упродовж одного року, тобто написані за 365 днів. Це своєрідний експеримент. Мені було цікаво чи вдасться. І коли це розпочинав були, водночас, і бажання, і сумніви - чи вдасться це зробити - написати упродовж року 365 віршів. Тоді написав навіть більше. По різному писались ці вірші. То щодня по віршеві, то кілька днів без віршів, то за день кілька віршів. Іноді було бажання до письма; іноді заставляв себе сісти писати рядки, сідав і не знав про що писати, але за словом слово укладались в поетичний твір. У мене немає бажання повторювати цей експеримент, і здійснювати над собою примус. Пишу, коли чую у собі бажання писати, коли крутяться в голові якісь мені цікаві рядки. Але маю визнати, що часом написані під примусом бувають не гірші від тих, що написані без примусу.

Частини: 1 ; 2 ; 3 ; 4 ; 5 ; 6 ; 7

Зміст розділу "365" (частина 1):

Cобі загадаю
Обличчям до світу стати
Ви бачили вибух весни?
Не той, хто спішить, встигає
Фантазіє, то художник
Якщо немає оборони
Не заради слави, а заради справи
Іронічне
Це ж чудово, що дощу доста падає в цю пору
Мій, Шибалин, село, був
Так ніби про себе
Я хочу, щоб діти мої мене перевершили
Крутам
Живем, живемо, живемо
То є різні люди
Правила нові, звичаї нові
Шана?!
Ой, дивні, дивні люди
Хлоп, як жук затроїний
У кожного свої дороги
Неозоре Чорне море
Собі я шепочу
Було, відбуло
Думочки, думки
Ой, далеко, в далині
Зіпрів, я вже
У кожного часу своя краса
Хвиля морська все розтрощила
Близькі-близькі люди
Щоб талант не щез
У прозорості цій
Хіба не дивина
Я поплив
Чудесні море, сонце, небо
Мають люди примхи
А на хуторі Римби
Літачок, літачок – дощечка
Вчора по дорозі
Чого виліз павучок
Я не чую голосу людей
Міні дюни на дні морському
Я найду вам
При дорозі
Де ж ти взявся каменю
І один і другий своє піє
У всьому – все
Десь, колись
О, хмари
А час іде



Cобі загадаю,
Лиш не відаю, не знаю
Чи вдасться мені написати
Триста шістдесят п’ять віршів за рік.
Я собі загадаю, лиш не відаю, не знаю
Чи вдасться мені зрихтувати цей лік.
Бо вірш – це порух вітру,
Бо вірш - це птахи літ,
Бо вірш – це Божа іскра,
Яка дається
На певний час, на рік…
Або на весь прийдешній вік.

.......................................18.06.1999.

 

Обличчям до світу стати,
Щоб знати, що це значить,
Щоби знати, як то відчуть,
І це як означить…

....................................18.06.1999.

 

 

Ви бачили вибух весни?
То не революція,
То еволюція є,
Що нічого не знищує,
А лиш місце займає своє.

...........................18.06.1999.

 

Не той, хто спішить, встигає,
А той кому Бог двері відкриває.
І духом сидячому двері відкриє,
Але якщо він сам не переступить поріг,
То сотні інших дверей духом сидячому нащо?

....................................18.06.1999.

 

Фантазіє, то художник,
Дивись він фарбами співак -
От взяв пензлів гітару
І барвами заспівав ось так…

.............................18.06.1999.

 

 

Якщо немає оборони
Хіба тобі сі не здає –
Ти сі диви,
Тільку сі вуглєни
Й пасе тебе біда,
Таги сатана.

............................18.06.1999.

 

Не заради слави, а заради справи.
Бо хто працює ради слави –
Амінь на славі того ставить справа.
Бо хто працює ради справи –
Той в справі славу перейде
І слава справу обійме,
І справа славу за собою поведе.

.............................................19.06.1999.

 

Іронічне
Поналітали, понавлітали
Мухи, м-м-м-мухи,
Як крокодили дрібні
На крилах.
І під себе накрили здобний стіл,
І стелю оздобили чорними
Цятками власних тіл.
«Ж-г-м-м-му» - заполошились,
Почули дух і стуку звук:
- Вилітайте геть звідси,
Бо то великий причапав павук.

.............................19.06.1999.

 

Це ж чудово, що дощу доста падає в цю пору –
Прагне вологи спрагла земля:
І ковтає і п’є, напивається
Та щиро дощу віддається.
В вогкості цій, у мокрості цій,
У цьому розливі щиросердно купається.

...........................................23.06.1999.

 

Мій, Шибалин, село, був
У віці цьому
На чорно трупами всіяним.
Так, тут та сама Лисоня –
Яка чолом своїм, і тулубом своїм,
І животом - плахою бійцям була.
Життя чуже борола…
У час, коли війна життя порола…
Свої й чужі у землю жалю
Ховали тут жала.
А Лисоня є так, як і була.
Стоятиме кругло та круто, як і стояла,
Отут, де один одного кулями жерли і жали,
А потім забуті у травах для гайвороння лежали.
А комусь здається,
Що то звичайна гора…

...........................23.06.1999.

 

Так ніби про себе
Я художник, що пише вірші,
І поет, що малює свята і будні,
Реальність і вигадок строї.
Я митець, що є ідеологом
Прийдешніх настроїв -
Той ідеолог, що ще й романтик.
І філософ-практик, що є хоч на мить
Для себе творцем своїх загадкових земних галактик.

...........................................23.06.1999.

 

Я хочу, щоб діти мої мене перевершили,
Адже досконалості людській немає межі –
Бо саме так, як нам сказав Бог Син Христос, -
Будьте досконалі, як є досконалим Отець Бог.
Сам досконалості шукаю,
Мудрим хочу бути,
Щоби збагнути і осягнуть
Шир, глибину і велич світу Божого.
І діти, щоб мене у справах добрих перевершили,
А внуки мої у мудрості своїй сягнули вище за моїх дітей…

............................................................23.06.1999.

 

Крутам
Кругом зорів кружить крук.
Крешуть кроки крупів Крут:
Кроки кров крупками кроять,
Кришать копитами крихти кривд,
Креслять кривдою кремацій круг
Криві, як крейдою, кружала –
Криці козацьких шабель і
Криків поклики братські -
Сховали тут жала.
Кряче круків круг:
«Красно красну краску
Крові вкрали
Із жил у краю кріпких козаків».
А крої кісток
І клубки кличів
Кличуть на кряжі криз,
На кордонних команд кручі:
- Не виймати!
Не виймати
Із піхв землі
Новітніх мечів!

...........................23.06.1999.

 

 

Живем, живемо, живемо.
Шукаєм, творимо, йдемо.
Дбаєм про інших,
Про себе дбаєм
І більші чи менші плани складаєм.
А чи здійснимо їх - не знаємо.
В нашій волі плани складати
Та волі нашої часто мало,
Щоб їх здійсняти.
Отак і я – кілька днів тому запланував
(загадав без наміру надмірного) –
Написати триста шістдесят п’ять
Віршів за рік.
І що? А те і то, що
За три минулі дні вірша жодного.
А сьогодні - аж кілька було.
Чому? Та тому, що не план,
А натхнення та душі стан
Двигун усьому творчому людському.

..................................23.06.1999.

 

То є різні люди –
Одному давайте суцільні поеми,
Дайте йому віршів повні груди.
А іншому й кількох лінійок задосить:
Яка там поезія, якщо цими днями навіть
Писаної прози душа його не виносить…

..............................24.06.1999.

 

Правила нові, звичаї нові
Час привносить -
Змінює устрої
І звичаї деякі косить…
…чи чуєте ви,
як коми крапками стали,
а крапки комами попливли…….

..................24.06.1999.

 

Шана?!
Каже єпископ:
«Пане Василю,
Я був би радий,
Якби після моєї смерті
Тіло моє…»
Хтось радий, а хтось ні,
Ми різні всі на цій землі.
Я ж проти того, щоб після мого відходу
Хтось никав мене, вишукував мої останки,
Перемелював мої кістки,
Аби лиш так для забаганки
Дізнатись, які хімічні елементи
У мені, Павукові, були…

28.06.1999.

 

Ой, дивні, дивні люди –
Як часто неспроможні зрозуміти мене –
Вважають, що нібито сам себе не збагну…
За міру розумності кожного –
Шану кожному віддаю.

29.06.1999.

 

Хлоп, як жук затроїний
Носисі над троєв
Колорацких смугавців.
Кропит трійков ядувитов
Шуби пуздихала жуківнє, -
А жукам то пу цимбалах
Таги їх і не труяли
Хлоп і баба, вуйко й цьоці,
Хлопці і дівки, пани,
Пані й панінки;
Бараболі (хрумплі і картоплю)
Гложут та лишиют
Тільку ребра й патики.
Люди з відрами зійшлисі.
Пу гуродах рузлєлисі.
Тріпают "куралі"
В різні пуделки.
Але барабольки зачиниют цвисти –
Тільку б відцвіли, -
Бозі дощикум пулєї,
Сонішко вобсьвіти –
Будут бульби
Гейби кулаки!
А ти жуку
Чіхай ж-жуби
Воб грудки.

01.07.1999.


У кожного свої дороги,
У кожного свої шляхи:
Водну глибінь
мають риби,
Звиті гнізда
мають птахи;
Власні притулки
мають люди –
Сповнені справ гомінких
В колі друзів правдивих,
В колі споріднених душ пломінних.

.........................14.07.1999.


Неозоре Чорне море
І озоре Чорне море
Різнолике, різнооке,
Розкольоре в різнобоки,
Пінить, манить і п’янить,
Вітрогоном хвилю котить
Розкоричнево зелену,
То у жовтий, то у синій,
У відтінок, обрамлену –
Море з небом,
І з тобою, гомонить,
Й сонце в собі обмиває,
Й з хмарами в обійми грає
Гребнями і гребенями
Хвиль тріпоче
Й шумом каже комусь «хоччшшу».

.................21.07.1999.

 

 

Собі я шепочу,
Що наглим Лєніним бути не хочу,
І Сталіним лукавим бути не хочу,
І Гітлером злим, й Наполеоном захланним
Я бути не хочу…
Атілою, Цезарем й Македонським…
Я також бути не хочу…
Тим із героїв, яким
Півсвіту замало, а весь забагато –
Я бути ними не хочу…
Не хочу, а тому собі ще шепочу:
Дай Всеправедний Отче
На кожен днесь -
Загарбником тіл не бути,
А бути володарем дум,
Що у серця ляжуть
І кличуть на справи
Побожні, звитяжні
Й до Тебе, мій Боже, ведуть.

................21.07.1999.

 

Було, відбуло
Промайнуло кілька днів
Без віршів –
Не велика біда,
коли думка не складається у вірша.
Та біда – як без ясних думок голова.

..............23.07.1999.

 

Думочки, думки –
Хай кожен знає те,
Що поки людина думає,
А також допоки думає,
Ніби вона ще думає –
Доти вона живе.

23.07.1999.


Ой, далеко, в далині
У селі в Шибалині
Такий самий місяць,
Як на Кінбурській косі.
Тут, далеко в далині,
Ой, на Кінбурській косі
Таке саме призахідне
Розрум’яне сонце,
Як у Шибалині.
І колорадський жук
Тут так само сновига.
І горобець он по нашому літа.
Лиш далеко в далині,
Там нема такого от Дніпра
Й Бугу там нема такого,
Й моря Чорного нема.
Лиш далека
Давнина
Залишила у селі
В згадку-спомин –
Ракушки та стулки мідій
Піднесла на сотні метрів…
А отут, де були може нетрі,
Для вибаганки й затій
Влила Чорне море.
І його тепер проміння
Сонця оре й обтирає
Об Кінбурську косу,
Як давнесенько, давно
Так орало й обтирало там,
Де потім, сину, статись мало
Нашому селу – Шибалину.

....................23.7.1999.


Зіпрів, я вже,
Я знов зіпрів –
Така пора й такий сезон,
Що я зіпрів, я знов зіпрів –
Пора у воду – є резон.
А потім знов ( і вже тепер )
Сім’я, робота…
Сяйво слів, гра букв і пошук
Чудної гри ліній
Для нових барв й нових затій...

..............24.07.1999.

 

У кожного часу своя краса,
І кожен час, чи місяць, чи день,
Віддає нам себе сповна…

...............24.07.1999.

 

 

Хвиля морська все розтрощила,
Що у морі себе пережило.
І розтрощує все хвиля часу,
Що пережило власну красу…

...............................24.07.1999.

 

Близькі-близькі люди
Часом б’ють у груди
Ніби ненароком кажучи:
«А нащо то тобі?»
«А во пишеш, думаєш
І шо з того?» Або:
«Та то шкарадно!»
Чи: «Ти того не роби».
І ніби мовчки
Кажуть-кажуть-кажуть:
- Живи, як всі,
Як всі живи,
Стежками лиш
Торованими йди,
Будь равликом,
Будь слимаком,
Й не будь, Василю,
Павуком…

26.07.1999.

 

Щоб талант не щез.
В магазині
Мама десятилітній дитині:
«Из тебя такой художник,
Как из меня балерина!
Потому что талантливые люди
С детства талантливые.
Моцарт первое произведение
Написал в четыре года!»
От така то, ви чули, буває погода,
Коли батько чи мати кажуть дитині:
«Ти не Моцарт!» і тим на таланті юному,
Як на могилі ставлять хрест.
А чому Моцарт, Бах, а чи Бетховен?
А чому не сприяти, щоб ім’ям новим,
Власним, талант цей воскрес.
Зрештою у кожного свій час
І своя пора –
Один, як підсніжник, цвіте,
Коли ще не прийшла весна.
А інший літом зацвів.
А цей от серед осені пізньої
Цвітом себе розлив…

...............27.07.1999.

 

У прозорості цій,
Як заворожений стій.
І гляди, як морські капелюхи
Виробляють вправні рухи.
От, мабуть, наречена місяця,
Бо плавінь голуба пронизує її єство.
А ота, рожева – сонця, мабуть, наречена.
А ота, й ота мала – зовсім чиста як вода.
І чиї ж то музи
Плавні ці медузи?
Мідій, рибок чи акул?
А може хлопця цього,
Що отутечки пірнув?
Музи, музи – ви є наспів;
Чи не ви, як ті медузи
Прибуваєте у часі?
Ви із кимось, як оці,
Отутечки в воді:
І разом натхнення наше,
Поки настрій мій є вашим,
Поки рухи ваші, міць та сила
Співпадає з тим, що незбагненна величінь
в помисли мої вложила…

27.07.1999.

 

Хіба не дивина –
Розпечений пісок,
Пече ступня –
А з нього пророста трава.
Отак якась людина –
Пече її життя
Й обставини,
Як вітер в очі – дмуть:
Вона ж росте в піску турбот,
Як та трава й коріння-помисли
Силою духу глибоко, в далеч запускає.
Хіба не це її тримає?

......27.07.1999.

 

Я поплив,
Я, здається, поплив,
І мокру плавінь цю
Їством своїм я ймив.
Здається ніби на плаву,
І ніби я уже пливу,
І дай тебе
Безмежна, ніжна,
Тепла водна величінь
Руками ще раз,
Ще раз обійму.

28.07.1999.

 

Чудесні море, сонце, небо.
Набрав читати, писать і малювати –
І мало із того. Чому? Та тому,
Що я у творчості самітник:
Мені потрібно побуть із собою -
І потім лиш течу рікою.
А в гомоні людському,
І в побутовій суєті
Я як в полоні…
А хочу на долонях
Леліять світ
І пестить
Мудрий
Часу літ.

28.07.1999.

 

Мають люди примхи,
Примхи різні, добрі і не ті -
Хтось каже собі:
От цього замни,
Або не так, як хочуть, зроби.
А хтось манірною скромністю,
Чи добротою надмірною
Не рятує нікого,
А лиш розвеселя.
Бо така доброта,
Ну, хочеш, не хочеш,
Розширює сміхом твої уста.

29.07.1999.

 

 

А на хуторі Римби
Там не грають хлопці в дримби,
А живуть там римбачани, римбаки –
То є добрі дніпробужські рибаки.

30.07.1999.

 

Літачок, літачок – дощечка.
Фюртачок, фюртачок співа:
Дир-жужу, дир-жужу
Я отутечки живу
Прикріплений цвяшком
Тай на патичку.
Ніс за вітром я тримаю,
Бо мислю одну лиш маю –
Дути, дути, віяти,
Фюртачком вертіти.
Скажеш, – Легко,
Що то є,
То не вірш писати!
– А ти спробуй,
замість мене посиди,
а я
хочу
вже
літати…

......31.07.1999.

 

Вчора по дорозі,
По піску іду.
Й думаю про риму,
І собі гадаю -
Стану тай запишу
Вище вже тобою читане:
«Скажеш легко, що то є
То не вірш писати…»
Й раптом,
Отака історія
У краї чужому,
Вперед мене вибіга
Із отого двору здоровенний псюра -
В мене ледь волосся не пішло сторчма.
Кажу, - Піську, ну, даєш!
Ти мене настрашив!
Через тебе риму ледь не втратив!
Вже мене понюхав,
І мене побачив?
А тепер вертиш своїм хвостом собачим!?
Я пішов - риму десь шукати.
Ну, а ти, присів на пісок
Від учора ще гарячий.
І будеш, великий пес,
Ще когось чекати
Бігать, нюхать,
В очі зазирати,
Добре, що хоч не гарчати
І собою ніби вірш оцей писати.

....................01.08.1999.

 

Чого виліз павучок
Ти мені на цей листок?
То сидиш, то лазиш,
То лабунючку свою
Щось там гладиш.
Може тобі надоїв
Цей сухий пісок,
Й ти шукаєш
Ліс чи підлісок
На папері поміж ліній
В тіні моєї голови?
Написав я ці рядки,
Ну, а ти чекаєш,
Ніби кажеш, -
Ще пиши,
Ми ж тобою тезки. -
Раз чекаєш, ще пишу
І тебе колишу,
А як поїду
В рідну сторону,
То привіти передам,
Я, малим, твоїм братам.

.............01.08.1999.

 

Я не чую голосу людей,
А лиш звуки хвиль:
Шурхіт моря забавля
І вода у вуха затіка.
Наді мною – голубінь.
Й крапка сонця
В призмі взору мого
Мокро розтекла.
Чути глухо – плінь…
Ну а збоку горизонт
Риска розріза:
То на двері,
То на два вікна,
Два віконця,
Що є пломінь неба
Й моря густина,
Як пригорща густа, -
Дай же Боже,
Щоб завжди добра.

..............01.08.1999.

 

Міні дюни на дні морському.
Виблискують по ньому
Сонячні батоги,
Біліють мушлів боки
І круглі тіні медуз
Заколисують
Й просять меду з уст
У морської трави.

................01.08.1999.

 

Я найду вам
Високого, повного злого,
І доброго високого, повного
Вам я знайду.
Я низького
Єхидного й лукавого
Вам знайду,
І доброго, скромного
Низького вам найду –
Люди, люди
У чомусь ви посуди
На щастя, радість чи біду,
То повні ради і завзяття,
То всім ви друзі
Й всі вам браття,
То повні злоби і туги.
Люди-люди
У чомусь ви посуди:
Порожні, повні…
Грубі, тонкі…
Моцні, крихкі…
Ще не біда, як
Тілом товстошкірі,
Біда як духом огрубіли.
І кажете, ми як гарні яблука,
Ми здобні сливи…
Насправді ж
Самі себе їсте
Та інших поїдаєте.
Себе ж нікому не дасте,
Себе від всього оберігаєте –
Не збережете, ні,
Бо мнимість це –
Себе ж прогаєте.

01.08.1999.

 

 

При дорозі,
На сухій акації виноград
Притулився,
Обійняв її.
Як син, чоловік чи брат?
Вона вже віджила –
Вся суха.
Він зелений –
Свої грона розпуска.
Чи не дивина,
Всохла акація при дорозі
Винограду гронами пеститься
І його листками обіймається.
Ой, скажи ожино,
Недалеко ти,
Чому так ся стало,
Що доля акацію
З виноградом поєднала?
У жаркому кліматі,
Тут серед піску,
Обійнялись тісно
Й воду разом пили прісно.
Але що ж то сталось? –
Лиш стручки, насіння,
Ще на ній зосталось.
Хоч вона віджила
Та себе лишила
Й пам’яттю своєю
Виноград трима.
І десь там радіє,
Коли листя
В нього зеленіє
Й гроно достига.
Так, ото, дерева.
Але є між нами,
Люди, отакі діла –
Відійде вже хтось у небо,
Але пам’яттю про себе
Когось довго
На плаву трима.

01.08.1999.

 

Де ж ти взявся каменю
«на краю землі»?
Ти є море сплавлене
Тисячами літ.
Мабуть, ти вже пережив
Не один морів прихід.
І із віку древнього
Хтось тобою шле привіт.
І степи ти бачив й болота…
Бачив – був ти ними,
Пережив, віджив,
Що багаті і голота –
Люди, як мідії, устриці,
Стліли і лиш скелети,
Як гідні справи,
Ракушняки:
Піском землі заправлені,
Спресовані, стиснені, сплавлені
Та залишені в часі
Навіки і на віки.

02.08.1999.

 

І один і другий своє піє.
І кожен свої лади мати сміє.
І гляди, як то буває:
Чоловік вже ніби
І себе не знає –
То вчора десь
Си смикав волоски,
Бо не може того,
І цього немає у нього,
А тепер він кимось став
Чи хтось то з неба йому дав -
І тепер уже він гордо піє
На новіший лад:
Ніби і собі колишньому
І не брат й заявляти сміє:
«А чо він не може?
Я от можу!.
А чо він не має?
А во маю я!»
Кажи-кажи «маю»,
Кажи-кажи «можу», «знаю»,
«От де я! А де вони?»
Поносишся і хіба не знаєш,
Що скоро на інакше
Статись має –
Той хто собою
Тішиться центральним,
Як от заявляєш ти,
Той стане скраю.
І твоя себеідея
Стане з носа
У хвости.

04.08.1999.

 

 

У всьому - все:
В малому є велике,
У великому мале –
У всьому – все:
В яйці початок курки,
У курці є яйце –
У всьому – все:
І час у просторі живе,
І простір в часі прибуває –
У всьому – все:
Ніхто нікого не займає
І всім займається усе –
У всьому – все:
І ти второване добро,
І зло десь чимсь тебе
За щось й на щось шкребе –
У всьому – все,
У всьому – все:
І ти до Бога,
І Бог до тебе йде,
І Божий Промисел
Поза тобою
І в тобі живе:
У всьому – все,
У всьому – все:
У всьому – все.

........04.08.1999.

 

Десь, колись
Один тип сказав,
Що писать вірші про хмарки,
Це все одно якби по рожевім склі
Розмазувать зелені шмарки.

Так, звичайно, кожен
Голос має право мати,
Але кожен також
Має добре знати,
Що аби квітки відчуть
Й листки, подув вітру
Чи красу хмаринки
То для того треба душу в собі мати
Тендітну, ніжну і тонку,
А не один лиш молот,
Що на барикади кличе
І кличе бити чола,
І трощити зуби.
І каже, – Там от ворог,
І там, і там всі вороги,
Одні лиш ви хлопи і мужики.
А кажете, панове, - панове ми.
І може ви також митці,
І також є поети?
Ні, ви лиш ті, хто на поетів
Родить злі куплети,
І на поезію,
Про вічні істини,
А також про хмарки –
Про те, що вічно було
І вовіки ще прибуде –
Чіпляєте, приблуди, ярлики,
Що «то усе про шмарки».
А хто ви є? Ви є «подарки».
А раз «подарки» – вас терплю
І вами ще нині не плюю?
А лиш висловлюю відразу.

.............04.08.1999.

 

О, хмари,
О, хмарки,
Пливете ви
Над мудрими і над дурними,
Над багатими і бідними,
Над балакунами і німими.
Пливете ви –
О, хмари! О, хмарки…
А от у небі попливла
Ціла Римська імперія –
Подує вітер перемін –
Й її нема.
А величава он була
Османськая орда –
В ніщо, гляди,
Яка розвіяна.
А там от, де вирієм летять птахи,
Лишила нам свої біліючи сліди
Імперія колишньої Русі.
О, хмари.
О, хмарки.
Ви спокій і стихія ви –
По небу ви пливли,
Коли не були ще на світі
Усі відмерлі завойовники;
Й будете
Ви пливти тоді також,
Коли майбутні завойовники
Зійдуть в могили.
О, хмари.
О, хмарки –
Під вами
Літ тому мільйони океани
Камінь мили.
Й під вами також
Перші люди на землі
Кохали і любили,
Отак, як любим ми.
О, хмари,
О, хмарки:
То ви – стихія вітру,
Стогін часу
І спомин про часи
Минулі і завзяті
Любов’ю плаяні, чи ті
Мечем на кров потяті.
О, хмари.
О, хмарки,
Ви ніби прах людський
І піт і слина,
Що на верхи узяті.
Пливете величаво.
І синя пліть
Й прозора неба тінь
Вас зважує
І віддзеркалює усю красу.
І вас
О, хмари.
О, хмарки
Я взором обійму.
Умієте ви плисти
Плавати, пливти
І плавити
Як в дзеркалі часу
Горби в западини,
А ями в гори величаві.
І настрій світу й кольори землі
У себе наливаєте
І на рамена,
Як на знамена,
Свої ставите.
І білі й сині, голубі,
І ви червоні від полону вечірньої зорі,
І ви рожеві на зеленім шклі землі,
І жовті ви, і зеленіючі,
Коли земля в рожевому
Ранковому вогні.
О, хмари.
О, хмарки.
Ви гімн часу.
І часу лет.
І вами тішивсь не один поет.
Вічні ви.
Як сто тисяч літ тому пливли,
Так через мільйон будете плисти.
О, споконвічні ви хмарки,
О, величаві хмари-храми ви.

05.08.1999.

 

 

А час іде,
А час іде,
А час іде –
Хіба його спинити?
Без часу що? –
Без часу ми ніхто!
Бо лиш у ньому
Можемо себе
Ми проявити.
Мільйони літ планеті цій –
Хто може цей збагнути часу елей,
Хто може все це хоч би уявити?

Я тутечки потрапив
В обійми стін,
Що знали шум епох
І дурисвітства гін.
Не всяке є людське –
Дурисвітське.
Але усяке тупо
Батюрою у гоні гнане
Із плином часу скаже,
Якщо не вам, нащадкам вашим,
Новим казатиме панам –
«Ви в гони з часом грали?!!
Ви грали, грали й гнали,
Надіялись, що інших?
Та ні - себе самих
Ви переграли!»
А час розвіяв вас,
Як вітер хмари роздуває.
Й пісок, а чи намул буття
Про вас у пам’яті народній
Усе стирає в забуття.
І тішились колись,
І браво гнались,
Якусь там славу
Й волю здобували…
Усе пройшло –
Й немає вороття.
Й не тільки ви –
Мечі і стріли
І списи ваші,
Як і ви –
Розсипались
Й зітліли.
А крихти ті,
Що по музеях,
Комусь це згадка
Про герці героїв.
Мені ж це пам'ять
В споминах-садах
У споминах-алеях
Про те, як дикий гін
Ув вас горів.
Як ви мечами й на мечах
Хотіли щастя
Заткнуть собі за пах.

В музеї я стою,
І хоч в музеях я стояв,
Після оглядин цього
Якийсь абсурду дух
Мене пройняв.
Тут ніби загальмовано часи…
І хоч у славі тутки
Ті чи інші люди,
Етапи, епохи,
Революції, борні
За Батьківщину
Й за землю –
Усе в огні,
Вогні одні,
Вогні, вогні…
Й усьому цьому
Співають славу! –
Та час пройшов.
А це в музеї на плаву
Усе зосталось.
Хоч і в епосі новій…
Тут славляться старезні строї,
І ті герої, що на дворі (чи не усі?)
Героями вже відбули.
Які підлеглими були
Чи самі творили
Закони й за ними жили,
Мораль яких проста –
Сусіда бий і брата бий,
Поки він ще не став міцний,
Гати, рубай, стріляй, до крові –
Хай силу твою визнає,
Хай не будує власні строї нові,
І хай собака знає,
Що я над ним, як над панами пан, –
Отак казав собі і мислив кожен,
Хто не підкорятись силі хтів,
Добрій, а чи злій,
А керувати силою.
Ішли часи,
Мінялись звичаї
Та лиш мораль лишилася оця –
Пан той у кого сила
І не велика вже різниця
Кулак чи меч,
А чи вістро ножа –
Аби лиш зверху твоя була,
Аби лишень за будь-яку ціну
Верхи твоя взяла.

От і зайшов в такий музей.
Про що він зберігає пам'ять,
А чи тепер чому
Складає він хвалу?
Та тому давньому:
Рубай і бий
Й словами гарними –
Волі, свободи,
Багатства, достатку
(чи сподіваності нарешті
Божого порядку) –
Обстоюють ідею дурну,
Як не одну то іншу,
Бо тут же кажуть,
Що «будете мати
Багатства і волю
Лишень тоді,
Коли станете
У наш стрій ви –
І підете займать
Земельки нові,
А там меди,
А там скарби
І хоч не нами заготовлене –
Та наше воно є,
А як не віддадуть,
По праву нашому,
Буде загарбане,
Бо наші землі то,
Наші – основне от що.
А на наших землях
Наше все – твоє й моє.
І хоч ми там ще зроду не були,
Зате колись по молоко,
А чи по сіль ходив наш дід,
А отже мусить бути,
Й буде, наш там рід.
І нашим люд отой буде,
Бо земля під ним моя.
І все, що робить й родить там,
Чи зброя, чи сіль, чи віск чи мед –
Усе моє, моє, моє,
Й твоє –
За мною лиш ти йди –
Ми нагло силою поділим –
Заберем, бо наше це буде,
А раз буде, то є уже!
І право конче маєм!
А як не маємо,
То в краї чи у домі тому –
Самі його собі напишемо,
Встановимо, знайдемо»…

Тепер земля отутки України.
Про що ж музей? –
Сармати, греки, скіфи;
Імперії російській слава -
І Катерині (і таким)
Й Суворову ( і іже з ним),
І в часі цьому –
Тут хрести.
А ще: за гарне слово –
«Слава» чи «свобода»
Одні одних товкли
І в рабство п’яне
Брались гнати –
За нові обрії,
В нові світи –
Насправді ж в ті ж самі
Злиденнії палати.

Були хрести.
А до чого дійшли –
Хрести валили.
Тепер же знову
Ставлять тут хрести,
А в центрі забудови,
В обіймах цього хламу
Вже лики Божі освятили
І кажуть, що стоять тут знову храму!

Про що ж музей –
Про заворуху року п’ятого.
Про, аж дивно,
Леніна завзятого,
Вже багатьма проклятого,
Й цитати тут його –
«Свобода», «мир», «земля» -
Слова-слова тай більш нічого.
На ділі ж – насилля і терор –
Стрелять, стрелять, за жабра брать
І к йо… матері до комунізма гнать…

Ото часи,
О, звичаї були -
Й вони ще не пройшли,
Якщо ще є такі муровані мечеті,
Які колись церквами стали,
А потім їх безбожники в музеї заквітчали.
Для чого? Для того, щоб
Промовцями якоїсь
Слави там були!

Хтось скаже, -
Ломи, жени,
Їх звідси під три чорти,
Вони своє віджили!!!
Я ж кажу – залиши,
Аби абсурдом віяли!
Абсурдом?
Ніякістю якоюсь
Цілком уже дурною?
Так, абсурдом,
Так ніякістю –
Аби колись і ви сюди зайшли
І раптом зрозуміли:
Ото були часи,
Ото були звичаї –
Немудрії вожді
Й затуркані хлопи
А скільки, скажи,
«каші глупої» наварили
У гущі всіх віків,
І скільки в часі навалили,
Аж поки не лягли в могили…
О люди, люди.
А люди що?
А люди ніби зазомбовані сновиди –
Кістьми лягали і душі щиро клали,
Бо вірили, що це, і більш ніщо,
Є з ідеалів ідеали –
Лягти за честь Петра,
Лягти за славу Катерини,
Віддать усе в ім’я комуністичної доктрини,
Піти під кулю
За радянську Батьківщину,
Лягти на дзот за Сталіна
(або лягти за комуняцьку Україну) –
І йшли,
Й лягали,
І пачками вмирали –
Бо свято вірили,
Що це лиш з ідеалів ідеали!
Та приходили нові часи,
Епохи,
Віяння та настрої
(вони ще прийдуть,
як і прибували)
І бачиш, що те, за що
Одні кістьми лягали,
На те вже інші вожді й голота
З своїх висот – нас...ли.
І знову – меч.
І знову – «Щастя, воля і свобода!»
Але і ця укотре вже епоха відліта,
Як лист із дерева,
Чи як листок з календаря.
І знову інші є –
Вожді та вожчики,
Й голота жагуча
До видовищ,
Які уже попісяли, на те що було,
І словом добре те обкакали,
І набалакали,
Ох, набалакали...

...06.08.1999.

Частини: 1 ; 2 ; 3 ; 4 ; 5 ; 6 ; 7 ....................Можете написати автору: vasylpavuk@gmail.com

На головну сторінку