Хто хоче і може плавати у морі поезії, лиш той здатен відчути глибину та силу її суті -
слова образного.

 

Плин

365

Іртагум

Рос

Останні

Головна


У розділі "Плин" розміщено вірші, котрі писались упродовж різних років, послідовно, за датами написання. Сюди не увійшли вірші, котрі розміщені в розділі "365".

Вірші доволі різні. В залежності від настрою чи від обставини - як реакція на якусь життєву, громадську, політичну ситуацію, чи навіть реакція на красу якоїсь випадкової, нібито буденної, речі, квітки тощо. Тут і мрійливо-ліричні, і фронтово-бойові, вірші примирення і вірші бунту, вірші любові і вірші супротиву, вірші мудрості і вірші дитячості, ніби написані для маленької дитини, чи навіть спеціально писані так, якби мала писати дитина. Чому? Та тому, що мене цікавить цей багатогранний світ.

Я часом віддзеркалюю бачене, а часом ошелешую рваною, грубою строфою. Я не ручний, я часом незручний. Не належу до тих, котрих приручають, належу до тих, котрі приручають. Куди ж я веду? Я намагаюсь вести до мудрості, до чогось нового, вищого. Однак розумію, що часом моя стежка веде не тільки в обхід, але й веде навпростець - через камінь, через хащу, через терен. Зрештою до мене, до моєї творчості, важко бути байдужим. Переважно, я або відлякую, або захоплюю. Сподіваюсь, що вас не відклякну, не віджену. Сподіваюсь, що ви також станете прихильниками моїх віршів. Здебільшого я добрий, спокійний чи навіть лагідний, але буваю іншим.

У мене зачаровуються, але й також є ті, хто у мені розчаровується. Переважно це ті, які ставши моїми прихильниками хотіли би, щоб я був саме таким, як вони хочуть, щоб я постійно відповідав їхнім потребам і їхнім уявленням про мене, хотіли би, щоб я був, образно кажучи, їхньою послушною дитиною, чи їхнім слухняним батьком. Але коли, в якийсь момент, того не стається, то тоді появляються фрази на кшталт, - О, та він не той...
Я той, просто дехто поспішно собі ліпить із мене ідеал. А тому не сотворіть собі із мене кумира. А просто пийте із моєї творчої криниці джерельну воду поезії.

Частини: 1 ; 2 ; 3 ; 4 ; 5 ; 6 ; 7 ; 8

Зміст розділу "Плин" (частина 1):

Кожен малює...
Я кажу їм «я...»
Облиште...
Бриньчить по радіо мораль
Весна
Літо
Осінь
Зима
Переджнив’яне покоління
Пластівці турбот
Так, я «павук»
Вік двадцятий
Анітрішки-анітрохи не шкодуєш ти
Дозволь мені Господи бути рабом Твоїм
Життя тече віршем
Відгук
Була така зима
Пучок п’янкої трави
Гей-но, понад своїми головами
Цей світ неосяжний
З Високості еталон відомих істин
Дзінь, я шукаю прозрінь
Гра
Снобачення мені
Ув ночі грою своїх сновидінь
Безпечна ілюзія
Блиск золотих прикрас
Безперечно і безпечно
Не Шевченко і не Пушкін
Інколи ангельське створіння
Шмах – викошую двір
Осінь прийшла, ось і прийшла – любов
Дощ накапав, під ногами тісто
Чи дорівнює десь у далекому світі
Найгостріше відчувається лет часу під час вітру?
Журливий друже своїх стебельних літ
Настанова собі
Попелюшки під парасольками
Розкажи мені де шукати
Пес і місто
Ми – друзі усі
Чулі болі. Примкнуті спогади
І дівчина з горіха зерня
«Я, поезія, до тебе прийшла»
Благо тому, хто чується в силі
Кинь кінь тінь
Філософ квартирку відчинив
Мерзлякуваті ідеї
Кинуто жереб
Хлипка весняна вода
Мудрий пожартував – сказали «іронія»
Писати
Одне плануєм, друге дбаєм

Кожен малює що хоче,
Кожен крокує вперед.
Може відкриєш ти очі?
Бо світ –
То красивий сюжет!

Світ – то не тільки кохання
Й волошок блакитних спів,
Де чути лише поривання
На межі кольорових снів.

Світ, то чітка картина,
В обрамлені майстрів.
(Душа – щира дитина
Лине до солов’їв).

Світ, то лляне полотно.
Пензель стерся не один
Об в’язке весняне болото
За плином днів і годин.

Світ, то радість,
Печаль і скорбота,
Плач і шукання скарбів –
Тут святая робота
Возвеличує королів.

01.1991.

 

Я кажу їм «я...»
Вони мені «ні» -
Мовчи
Товаришу, пане,
Містере та синьйоре,
Джентльмене,
Бо ми були у борні –
Наші руки древко
Прапора гріли –
Тому Ми,
А не ти
Будеш гикати.
Бо влада!
А ти?
Я? Я лиш
Сказати хотів,
Що спалив
Древко прапора
Ненароком,
Бо було дуже холодно
Де буква остання
В алфавіті країни
Що?

15.07.1993.


Облиште слово –
Художник кращий
Чи поет...
Ніхто не знає,
Що виразніш
Іде вперед.
Бо думка думці
Противага
І образ образу додаток, -
Шукаєш суть,
Дивись в початок

15.07.1993.

 




Бриньчить по радіо
Мораль,
Що було між тобою
Й мною.
І скіфська бляха –
Пектораль
Блищить на шифері
Росою.
Хоча,
Що спільного між ними
Словами різними-журними.
Ну й хай,
на шифері
роса
І скіфська бляха
Пектораль, -
Мораль.

19.07.1993.


Весна
Мені наснились їжакові цілунки.
Я бачив як ти щулилася
Від пряженої спеки, -
Твої одружені жовті жолуді
Перлами жеребкували на
шорсткому живодайному
ґрунті.

Літо
Кохай мене смаглим хвилюванням,
Якщо зможеш учути моє
Сонячне серце, тут
Заповідним страйком пнеться
стебло
Супроти кошлатих трамвайних ліній.

Осінь
Дерева роздягаються балакливим
Туленням листопадової нужди.
Розкішні піхви дихають
серпанком,
І дивиться маляр хлопчиковими
очима на гілки
нових шеренг.

Зима
Тріпоче вітер злякані струни.
Стукіт щаблів нагадує про тебе,
Про будову граматичних зупинок.
Тут бажання стали хугою
білих драбин в сінях
твоєї хати.

.............................

 



Переджнив’яне покоління
Ми не хочем тривожних снів,
Славні утриманці з-поміж умов,
Звільно голосим подяку,
Промовці увільнених слів,
Правопис облоги
Чепурні коханці
Пропускаємо правду повз
Прихильники звичок,
Пригорща блудних синів
Згуртованих вибором присмаку
Звабних причин -
Перед вмінням грошей ви ніхто,
Але гроші – ніщо – перед Велінням,
Спільні криком копалень
Поклики зимних ночей,
Призери людської плоті,
Розпальники
Розбрунькувались напненим
Паєм, плешем розтину
Збиральники чужих врожаїв
Цупкі туги ваших гонорів,
Димарі очеретяних трофеїв,
Ляльки телевізійних крапок
Опасисті, тріскотливі
Луснуті шпарини
Трійчастих облич,
Хмара тьмяних очей –
Люди з важкими серцями
Тряскіт що ваш нікчемний,
Спасе вас той ім’я якого
Більше як голос –
Ім’я його Ісус з Назарету,
Ймення його - Христос.

5.12.1993.

 

Пластівці турбот
Морочать нас перебігом подій,
Ми порядкуємо свою стать
Хокейним футболом,
Сигнали протягів шпаками
Стукають об скелю егоїзму,
Шпари мерзенних гріхів
Кличуть до спокути,
До вияву осяяних
Та благодаттю опромінених душ.

06.07.1994



Так, я «павук».
І не можу від того
Втічи –
Я не хочу втікати
Від себе,
Від павутин стремлінь
І міркувань.

Всім керує Бог,
Він дав мені прізвище,
Для того, щоб ви
Впізнавали мене здалеку,
Щоб сподівались
Моєї несподіваності.

10.11.1994.


Вік двадцятий
Малюєш художнику
До нудоти, до отупіння,
До старки на скислім вині?
Як зішле Бог на тебе прозріння,
Може, будуть щасливі дні твої.
Малюєш художнику, пишеш поете,
Із кислого ябка тиснеш сонети.
Розчавлюєш вишні,
Щоб сік тік вином по роках?
Покоління прийдешні хтозна
Чи нестимуть тебе у віках.
Ти трипільський керамік,
Ти космонавт Гагарін,..
Ти придурок чи геній? Ван Гог...
Може нам допоможе Бог...
Беремо у руки дідівські віжки,
Щоб зорати поля,
А часом займаєм дороги.
Так наші зорють стежки?
Часами надмірно переступаєм поріг,
Хоча того не знаєм,
Що нам пророк прорік.
Шукаєм гармоній
Там де є і їх зовсім нема.
Серед хаосу неримованих віршів
Пишемо ліпше, а може гірше
І посеред літа у нас зима.

Ми, зрештою,
як і вік двадцятий –
Ніби тілом шикарний,
Ніби душею горбатий.

24.11.1994.

 





Анітрішки-анітрохи не шкодуєш ти
Посилаючи бджоли у мандри
Запилившись їхнім запахом квіт.
Вдихни, розрахуй, на друзки побий
cум своїх очей –
Вдумливим місце під небом
і що їм робити в землі?
Шукати відомості чи славу свою
розганяти під три...
Не можеш,
Праведний і ведучий,
Неговіркий і задумливий?
Не можу і я.
Досхочу напившись роси
Угору мрії течуть
Без огляду на старезні липи,
Де туляться жмені цвіту.
Розмаїття ж запилює нас
Низкою розважених слів –
Веселою дріб’язковістю.
А понад ними спливає сонце,
Й ранішні сльози збираються в долоні.
Колись і ми уллємось та уснемо
Сукупно з липою та росою,
Під цим залюбленим небом
І принадним сонцем.

13.09.1995.



Дозволь мені Господи бути рабом
Бажань твоїх,
Знаю, що тільки у рабстві Твоїм
Можна спізнати волі ціну.
Бо реалізм цього світу тримається
На химерному багатстві бонз,
Свита яких керує думкою світу.
Наповнені на напхані кишені
Й досвітні огні тут часто
Є відблисками фар на шерсті
Без жалю убитого ведмедя.

05.03.1996.

 

Життя тече віршем,
Переливається, хлюпоче.
Стаю я інколи дощем,
Струною настрою
Й настроюю струну
Графічних ліній,
Живописних плям
І слів віршованих у біло.
І щоб я не робив –
Усе від Нього ізлетіло.

05.03.1996.

 

Відгук
Незвично – поет,
Я всього лиш шукач
Блискіток незолочених слів.
Поезія легкої руки –
Значить лиш те,
Що людина не понад усе,
А тільки разом із світом
Й дуже після Господа.
Так як у музеї книги
Сьогоднішні п’ятиберезневі
«Шибалинські поетичні зошити»
Завтра будуть лиш згадкою
Про хороших людей,
Що прийшли звернути увагу
Та тих оцінити лиш в деякій мірі.

1996.


Була така зима
Ще у Вітчизняну війну,
Так кажуть старші люди.
У перших числах листопада –
хурделиця,
Тепер, у березні – заметіль.
То справжня тріскуча зима,
З віхолами та завірюхами,
Хуртовинами та сніговицями.
З шльомистими бурульками
І шпурлястим снігом.
Не порожня й не безлюдна.
Відверта та пряма.

06.03.1996.


Пучок п’янкої трави
В обіймах коров’ячих губ
Є мандрівкою у замріяні ранки,
Пронизані мокрими туманами
Та прадавніми маминими словами:
«Вставай, дитино, гнати пасти» -
З одного боку, звична банальність,
З іншого сіль життя, -
Вини завжди разом –
Банальність і звично,
Сіль і життя.

06.03.1996.

 

 

Гей-но, понад своїми головами
Піднесімо прапор
Добровільного святого рабства –
Досить втішатися мнимою
Свободою політичних баталій
Та вітчизняних війн.
Гей-но, скиньмо зі своїх спин
Волю безбожності
Та право на оргії
І моральні пошесті.
Ми не сарана,
Якій потрібні видовища
Та страва злості.
Де ти наш
Невидимий білий анголе,
З вищості наставнику.
Прийди в наші сни
Та переверни, опрокинь
Чаші зневаг наших,
Що їх маємо на тих,
Які мають бути друзями нашими.
Візьми нас у полон –
Ми твої добровільні раби.
Бо ти іскра Божої Мудрості
Від якої ми будемо горіти довго.
Поміж нами – повага,
І тільки Всевишності – слава.

.....................

 

Цей світ неосяжний нашому розумінню –
Мільйони років тому - тут жили,
Й мільйони років після нас – тут будуть жити.
Ми не в змозі осягнути неосяжне,
Але ми в змозі відчути гармонію...
Ми вічності лет, і ми –
Пауза поміж минулим і майбутнім.
Мить, всього лиш, довжиною
В людського життя.
А здається нам, що ми вічні,
Як цей білий світ.
І що світ народився разом із нами.
Мабуть у тому немає помилки,
Бо за довго до нашої появи
Атоми, молекули наших тіл
Носились за вітром,
Жили в деревах, в траві,
Літали у хмарах,
В інших єствах.
Народжувались і вмирали,
Аж поки цієї ери не зустрілись
У твоєму й інших тілах.
А завтра вони знову будуть глиною,
Піском, водою, хмарами.
Будуть носитись по світу
Та інколи проростати
Зернятками пшениці.
Або з квітки стікати
Крапелькою роси
На долоню невинної дитини,
Яка народиться через тисячі літ.
Така вічна історія життя.
Такий дорогоцінний
Сьогоднішній день.

03.1996.

 

З Високості еталон відомих істин
Затертих нами в лаштунки заробітні –
Бідні ми, бо дурні, а частіше –
дурні, бо бідні? -
Розмірковування заховує і
Збагаченням натовп тішиться.
Мудрості дай нам Господи, Мудрості,
Бо у хвилини відчаю
Нерозумність свою завше знайдемо.

03.1996.

 

Дзінь, я шукаю прозрінь.
Тамую ходу.
Чи завжди промовчу?
Скажу, та не все,
Коли голос подихом йде.
Вже осінь. І знову зима.
І знову під сніг лягла зимина.
Та не знає вона,
Що то я: «дзінь...»
І далі шукаю прозрінь.

10.1996.

 

Гра
Набридає,
Коли знаходжу
Й знову йду.
Вічне чекання -
Автобус, поїзд.
Хтось залишає.
В дорогу з ночі.
Виношу
Хибне, важке.
Не прошу.
Легко завжди?
Нелегко.
Отож…

10.1996.


Снобачення мені
Щораз уві сні – себе.
Кудись чи йду?
Прозрінь...
Зустрічаю вас,
А хтось у день бере,
Тривогу...
Роздумую, зважую
Від істинного чи відділити…
Нелегко?
... дзінь.

10.1996.

 

Ув ночі грою своїх сновидінь
Собі набридаю.
Чи знаходжу себе? Хіба знаю?
Вічне моє: «Шукаю прозрінь...»
Ось знову...
Грай же життя розважно:
Комусь «тепер» - то ніяк,
«Потім» буде – уважно.

10.1996.


Безпечна ілюзія
Та ілюзорна безпека
Автоматних черг
В телешухлядах наших хат.
... місцями
невеликий дощ.

10.1996.


Блиск золотих прикрас,
Шик дорогих форнітур,
Лоск парчевих мас
На станах ваших фігур.
Десь я пані бачив вас,
На обкладинці, можливо,
Ви були відзняті в анфас?
Комусь се дуже важливо.
А що залишиться
Як «розпакують» вас? -
Міць шкіри минеться
І зморшок добавить час...
Чи будете ви ваговитою
Й душа чи залишиться ситою?

10.1996.


Безперечно і безпечно
Категорично знов і так
Надходить висновок
Незаперечно,
Що ніби я - простак.
Простак, то так,
Не скажу ні,
Якщо в ті дні
Забуду слово - ні!
Бо я такий, як дерево
Складний структурами
Для пізнання.
А більше, як земля,
Здається чорна і брудна
Та з неї колос пророста.

1996.


Я не Шевченко і не Пушкін,
Не Пікассо і не Далі...
А всього лиш послушник
Дрібненьких струн
Всевишньої душі.

1996.


Я інколи ангельське створіння,
А деколи «злий, як пес»,
Я щось середнє між
Світом всевишнім
І тим, що пнеться
З трави до небес.

1996.

 



Шмах – викошую двір,
До гербарію трава.
Ух – виносив вірш,
Так корова теля.
Щип – з ліричних крил
Моє пір’я в літа.
Шпорть – з-під нігтів
Видирається земля.
Чап – ідуть, як у люди,
Птахи у двір.
То ці, взірцеві букви,
Випавші на папір.

1996.


Осінь прийшла, ось і прийшла – любов.
Чогось чекав і не знав, що то – знов.
Диво таке, майже п’янке,
Як і краса – пора.
Запах принад,
Як шоколад – смак.
М’ята на губах,
Ніби їде дах, отак.
О, люба моя, така ти сама – як і я.
Я вітер в лісах. Я весь в голосах – див.
Листя з тополь осені дощ – змив.
Ми знову одне. Говорим про те – життя...

1996.


Дощ накапав, під ногами тісто,
Вмерла бабця Катерина -
Заповіла жити довго.
Сімдесят сім літ –
Дочка і три сини.
І жила й любила, і кляла
Як вміла – давала.
Переживала.
Інтелектуалом не була,
Зате на собі не має гріха.
Її дорога – до Бога.
Наївна, але чиста душа.
Любила пташок, котів та псів.
З’їсти любила і смачно варила.
Теперішнього року якось повнота
Її облишила, піднепала.
Але майже до останку на базар
З невеличким сільським крамом тупцювала.
Щодня за Андрійка питала:
«Стефка, як там Андрійко?
О, Боже, Боже – най би був здоровим».
І раптом, як сніг на голову:
«Баба Каті буде вмирати».
Її винесли з двору у відкритій труні,
Жовте, охололе обличчя
З навіки запертими очима
І ніби помітними рум’янцями на щоках.
Зупинились перед подвір’ям правнуків –
Три рази домовиною вклонились.
Вона любила нас по-своєму.
Проста моя бабця,
Прости мене бабце
За провини мої, за дитячі пустощі.
Хоча знаю, що і без цих слів
Зла ні на кого не тримала.
Третій день нема Баби Катерини,
Але про Ваше подвір’я й хату вашу
Ми будемо роками казати:
«До баби Каті».

04.12.1996.


Чи дорівнює десь в далекому світі
Один поштовх серця якоїсь істоти
Одному довкіл сонячному оберту Землі?

1996.


Найгостріше відчувається лет часу під час вітру?
Часом здається, що сама вічність
Пролітає поміж нашими спинами.

1996.


Журливий друже своїх стебельних літ
Не питай у приземлених навіщо ти є,
Бо відповідь необачна може прим’яти твій цвіт.
Сутність, у свій час, виявиться.
Розцвіте силою глибин.
І справи твої – то квітка
На вістрі стебла.

1996.

 



Настанова собі
Друже Василю,
Як напишеш швидко і зле,
То скоро забудуть тебе.
Пиши розумно,
Мудро й делікатно.
Хай знають люди на що
Українська дитина здатна.
Хай ясність тебе не покида,
Бо твоя зброя - то чисті слова.
Будь сильним переконанням -
Під думкою доброю гине вагання.
Воюй не кулаком із сталі,
Що по обличчю б’є і ребра ламає.
А сильний будь вагою зважених слів,
Що стануть зброєю твоєю
Впродовж років, впродовж віків.

19.12.1996.


Попелюшки під парасольками
Тікають від злив.
Їм не сумно, що ось надійдуть зимові морози,
Бо ще будуть весняні видовища,
Та літні пасовища,
І знову осінні золотоноси.
В хистке гілля від грузу плодів
Пірнаємо,
Щоб барвисто наняньчитись
Пахощами не нами зроблених намист.

1997.


Розкажи мені де шукати
Проліски первісних епіграм,
Що смарагдовими віншуваннями
покепковують
Над моєю поетичністю...
Сило Перша, яке щастя,
Що саме Ти є поштовхом
До моїх тутешніх пошуків,
Моєї любові до Твого світу
Такого простого й відкритого
Й одночасно ніколи до кінця не збагненного.

1997.


Пес і місто
Блукаючий пес, голодний,
Мов складений ніж,
Обнюхав персика (Никав)
Перспектива? (Проковтнув)
Та яка ще там у бездомного.
Репато дере у горлі,
Нема куди вийти
(Собаці хочеться вити).
Якби був піснярем,
Відкрив би пісенник
Та співаночки заспівав
Ой хороші та добрі -
І сипали би вони
Буття, поштахетно,
Пилюкою запорошені
Пістрявими нотами,
Песимістно.
Та не все вітрові дути,
Не все псові вітром тхнути.
Ще дощик вобмиє,
Сонішко вобігріє
І туга розтопиться,
Наніц вона змарніє.

1997.


Ми – друзі усі
Щасливі, веселі,
Зведені в дорозі бути разом.
Тішимось, підтримуємо,
Радіємо і йдемо гуртом.
П’ємо одне з одного
Аж поки нам того – досить.
І тоді вже той не той,
І та не така,
І в того ось те криве,
І кожне супроти йде.
Тут усяка дрібнота
Суть мрякою обгорта.
Тобі гіркі слова кида
Той друг, що очі відверта.
Дарма – слова, слова –
Там де неслава лягла.
Ідемо, хто куди...
Ти йдеш собі туди?
Я ж мушу йти сюди:
У мене справи,
У тебе діла,
Побутові обставини,
Тай сім’я розроста
(Піти, попросити, сказати,
Ще одні мешти сходити,
Ще один светр придбати...)
Але й через літа
Не забудеться зрада...
І банальній обставині тій,
Що друзі стають недругами,
А вороги друзями –
Оправданнями чи помогти?
Той намул безпам’яті,
Яким занесені будуть роки,
Колись таки випустить спогадів паростки.
Нам нагадає і собі по нервах заграєм тим,
Що причиною є не стільки ріка життя,
А човен, і той хто в човні,
І весла того човняра…

1997.


Чулі болі. Примкнуті спогади.
Де той святий у котрого їх немає?
Чуттєві ми діти бентежних батьків,
А друга мати – емоція,
Помітна жура,
Бо помінно ліктями пхнуть,
копають колінами попід ребра
і щиглів в чоло дають
саме за те, що вчора
тріпали пам’яттю чулою об вражий холод.

1997.

 



І дівчина з горіха зерня
І пан Франко
З пам’яті входять між люд.
Що штовхало наперед знаюче чоло
Палати жагою лютневих груд?
Їм не грало фортепіано,
Їх фотограф не знимкував,
Пташка взаємності не накувала,
Й кохаю, мабуть не сказав.
Нутро фантазій жадало...
Було б і тут феноменально й ґречно?
Чи може серце щемом палало
День у день доречно
Про плинний плід
Для тіла збитковий
Утрачений для голови?

1997.


Я, поезія, до тебе прийшла
У часі, коли була
Доброю твоя душа
І не затьмарений розум
Корисноземним.
Моя кількість на душу
Населення завше майже одна.
І я буду з тобою допоки
Буде від ущербних суєт
Віддаленою розумність твоя.
Я, вісниця Божа, розмаїтная,
Буду з тобою оспівувать
Листя, дерева, траву,
Звірів, птахів і людину саму...
Від дрібного й малого
Зі мною ти матимеш радість,
Але й у величних ділах
Рада поетична буде з тобою -
Й про величаве, достойне Боже,
Пророче, незвідане ще -
До такого тебе підведу.
Слова свої через тебе у світ понесу -
Я - Господня розчина,
Римована й безримна,
Із ділами Його воєдина,
Із Ним на добро!
Хто ж пробує мною посіяти зло,
Той каміння пожне,
І тим через мене він знищить себе.
Та знай - від нікчемних
І духом змілілих
Іду я так, як і прийшла.
Він ще поет, та вже без мене...
Мене ж чекають там,
Де вищих світобачень сяйва.

1997.


Благо тому, хто чується в силі,
Хто нею не зарозумствує – тому хвала.
Хто ж дурнотно геройствує,
Глумить та нищить
На того надходить ганьба.
До рук невинних відійде.
Буде глумлений силач
Ганьбою власних м’язів й слів.
Хто поноситься хистом своїм,
Той хистко укладеним буде.
Була ж уся його слава така
Постаментом для знеслав"я,
Бо знаєм - справедливість сильніша сталі -
Так було, є і мільйони років буде далі.

1997.


Кинь кінь тінь.
Кинь-кинь конику тінь
Від срібних уздечок
І золотих підков –
Скачи до кожного того,
Хто сяйво в собі віднайшов.

1997.

 



Філософ квартирку відчинив
І серденько випустив –
Побавитись грою фіалок,
Аби воно не стало
Порцеляновою квасолинкою.
Хай уміє блискітки повторювать –
Мерехтливі й тремтячі вогники зіниць чужих.
А там – мережками вишиті подільця ніг,
Від роботи борознами різьблені руки
І солоний піт мого народу.

1997.


Мерзлякуваті ідеї
Поміж штахетами країни цієї…
Іграшково цяцькають політуманні ідеали.
Звабливі ігрища нерозтлумачених ідей.
Плавунами голови попелястих від віку людей.
Запитують вас їхні руки,
Що глибоко вриті знаменами про землю та час.
Зоологія проторованих доріг видючо кличе за собою.
Недарма що марно бгали цього всесвітнього Вавилона.
Полова осиплеться, конюшні від непородистих очистяться.
Прокинуться знепритомлені – та мить постави світла
Після тривкої темряви є кепсько болючою.
Аж поки не прийде самозапитання:
Як можна було бути так довго в темряві?

1997.


Кинуто жереб –
Роззброєно оксамитові ознаки
Новосіль срібних перших
Білих хурделиць.
Означено й занотовано опори
Водночаних суджень про
Збережені збіги обставин.
Минуло. Почеплено на стіну
Зацвітний календарик
Прийдешнього Нового року.

1997.


Хлипка весняна вода
Кульгає об крихкий
Проломистий лід,
Хронічно кашляє вітер,
Хруском підталого снігу
Сипле з дахів тендітні
Зтверділі крихти дрібнотних
Сіросніжних хрящів,
Поталих криштальних опадів.
Хронологічно хрущать відмови
Відбулих хутірних справ.
Та, відбула, позаду –
Зашкандибала у хриплий горбик
Й там захолола й змарніла, зима.

1997.

 



Мудрий пожартував – сказали «іронія»,
Ще в іншому місці –
Сказали «жарт, усмішка, насмішка,
Глузування, обмова, наклеп...»
Ділимось на різних.
Уміємо намовити, під’юдити,
Підступно видати та продати.
Вміємо сонячне темним назвати.
Слухняні та вірні, злосливі та люблячі,
Скупі і щирі. Святі? І грішні...
Все, що поза нами, є в нас самих.
І межа між добром і злом
Проходить не по кордоні держав
Та сусідського плоту,
А в середині самої людини...
І сам від себе не відгородишся.
Навіть смертю не зітреш думку про себе.
Життя – ото і є оправдання.

1997.


Писати –
Не із долею в піжмурки грати...
Та тихо так,
Аби й самому ся не здогадати,
Де межа між тобою і небом...
І щоб оте «нащо?» мало єдине оправдання -
Нужду духа до слова.

1997.


Одне плануєм, друге дбаєм,
Один одного спонукаєм
До сміху чи плачу.
Прошу, не нервуй чоловіче,
Бо я зроблений не зі сталі
І усмішка моя на обличчі
Хай попереджає, бо далі
Потріскають під молотом
Твоїх слів моїх нервів емалі.
Перестану, собі не владний,
Бути казковим добром
І по базікалці твоїй – кулаком,
Щоб потім мучитись
У хвилини безвихідні.
І як пес повертається,
Так і залізо моє розпечене
Знову охололим стає.
І Каїн плаче, і Авель кається,
Й оправдання кожен шукає своє.
Тільки від зневажень подалі
Хай не оглядаючись тікає,
Бо у нервах і найостанніший
Стає диким воїном
Без розуму шукаючий
Перемоги.
Нервуючись завше гаєм час дорогий,
Якого більше не будем мати.
І фантастично, якщо був колись
На Землі святий
Нерви якого були мов двері
Навіки запертої хати.

15.11.1997.

Частини: 1 ; 2 ; 3 ; 4 ; 5 ; 6 ; 7 ; 8 ................Можете написати автору: vasylpavuk@gmail.com

На головну сторінку